Пореконаємо, параграємо, пора можемо, іщете ні новини. Реазомно сильні.
Сьома година минула в Україні. Телевізійна служба новин в ефірі Об'єднаного марафону про обстріл на Сумщині та Нескорених Кримців вже у цьому випуску.
А для початку про ситуацію на фронтах російсько-української війни нині вона ось така.
Найважчі бої за Северодонецьк в районі Ізюма, вдівки, поведомляють про вибухи в Миколай від одній прівдні, прівід працювала українська протиповітряна оборона.
Путінські війська ведуть наступ на Северодонецьк та Боровеньки. Безуспішно атакували Бахмутський напрямок, але це втратимо відійшли.
Також противник завершує перегрупування військи для наступу на Слов'янськ та Краматорськ. У Маріуполі триває евакуація з Азовсталі.
Водночас наші сили продовжують тіснити окупантів на Харківщині, а на Запоріському та Миколаївському напрямках Боров готується до тривалої оборони.
Кільце третій ліній оборони завершили зводити на Запоріжі. Місто готується до захисту. Системи укріплень тягнуть на багато кілометрів.
Військові порівнюють з поруди з лінією Манергима і кажуть зміцнити підступи до обласного центру.
Вдалося завдяки героїзму захисників Маріуполя. Саме вони скували наступ ворога на Запоріському напрямку.
Про лабіринти, капоніри та заміновані поля, що не дадуть расистам просунутися до обласного центру, кореспондент ТСН, як і в Носков, більше.
Так виглядала ця місцевість ще тижні тому. А так вже зараз. Це третій кільце оборони навколо міста, до якого ровуть ці окупанти.
О такими лаберинтами оповиті буквально всі підходи до Запоріжжя. І це ще незавершена робота. Так виходають запасні позиції.
Це у випадку, якщо ворогу таке вдався наблизитись впритул до обласного центру.
Поки наші військові стримують вороги під оріховим кам'янським та гуляйполем, хлопці облаштовують позиції, де зустріну трашистів у випадку прориву.
Мепита показує свій сектор оборони.
Трошки захисту від сонця. Тут треба доробити, підкласти дожку, щоб можна було легко ставити автомат і так копзати.
Хлопець тут недовго, але систему укріплень оцінити встиг.
Я ж тут не один буду, тут по секторам всі працюють і у мене, якщо я стану, у мене тут нормально. Я бачу там, трохи бачу там, можу пересунатись, буде видно там.
І, якщо ворог буде з'їти, мене буде видно максимально по-міньому.
Лише на цій ділянці Лабіринт траншитягнеться на кілька кілометрів.
Останню лінію укріплень вирішили зводити на значній відстані від Запоріжжя. Голова адміністрації пояснює, чому.
Дехто міста обкопав, така історія, вона має бути розташована так, щоб до міста не долітало, дешеве.
Артилерія не долітала, гради не долітала, і таке інше. Тобто, у всі лінії оборони вона розташована з рухованням,
то, що в місто масове засоби артилерійського враження не мають доставати.
Зараз хлопці роблять останні облаштування. Завозять генератори. У блендажах збивають полиці для перепочинку.
Настил, а потім спід донів з тілежи роблять ця їй. У свою складі може спати і почувати, або при устрелі.
Блендажи укріплюють колодами у 3 накати. Обов'язкова умова – запасний вихід, через який можна врятуватися в екстраних випадках.
Що там, вузесенько?
Ні, нормально. Порядження з бронежилетом можна все нормально пролісти.
Систему укріплення під запоріжжем порівнюють із лінією манергема, яку в минулому столітті так і не змогли прорвати росіяни під час радянської фінської війни.
Ми можемо плудати тяжелої техніки, приймати. Є для цього все средства і є у нас в зможності.
І полююю самоління, зроблено грамотно, додаюся утримати тяжелий технік проти рівня.
Кілька ліній оборони, зведені з усіх боків обласного центру, за можливість укріпити місто хлопці на сам перед завдячують захисникам Маріуполя,
які 82 дні сковували ворожі сили від наступу, зокрема від наступу ріжжя.
Як і вноскова Андрій Хутоке. ТСН 1 плюс 1. Мерафон єдині новини.
Що найменше п'ятеро людей постраждали під час ракетних ударів в Охтирці на Сумщині.
П'ять крилатих ракет росіяни випустили посеред містю та житловому масиву.
Загорілися склецькі приміщення, пошкоджено чимало приватних будинків, дитячий садок, ударною хвилию повибувало вікна у храмі.
Масовані обстріли та атаки ворога нині уздошив всього кордону з словами голови обласної військової адміністрації.
У першу спочатку війни Сумщину так стільно обстрілюють із землі і з повітря.
Два дні поспіль, окупанти безуспішно намагалися прорвати державний кордон,
спершу у Шосткінському, а згодом в серединобузькому районах під прикриттям вогню намагалися зайти російські ДРГ.
Наші захисники дали відсіч ворог відступив, але обстріли з території Росії тривають.
Велике переселення із метро Харків потрохи повертається до звичного життя.
Люди, які на початку війни виїхали, звідси нині їдуть додому.
Тож у місті почали готувати до запуску підземку, але ж спочатку звідти треба переселити сотні мешканців,
які ховалися на станціях від Рашийських ракет.
У вагонах та переходах, де хто з них жив місяцями і багаттьом,
немає просто куди повертатися, що з ними буде далі про це кореспондент КТСН Вікторія Стрельцова.
Синю жовта стрічка на Росію 9-річного хліба згадка про життя у метро.
Її подарував військовий у перший день, коли хлопчи з мамою оселилися на станції.
Прийшли ваїнни, далі і щось там, і сказали, заокрити в глаза, повязали його, дошли всі війти.
З рідного золочева під обстрілом Акатерина з сином втекли 15 березня.
У Харкові найбезпечнішим місцям була сама підземка.
Там як і більшість перселенців вирішили залишитися.
Коли ракету над нами рванула, почала трісти дом.
Думали їхати на запад, але потім, коли ми приїхали в метро і куди нас тепло прийняли,
люди в одному настроєні, як сім'я.
Ми думаємо, як-то їхати вже куда-то і не хочеться.
У метро мати з сином провели два місяці.
До дому й досі повернутися не можуть.
Там обстріли, тож зараз їх оселили у санаторії.
У кімнацій – не розібрані пакунки.
У них все, що в Катерине з сином лишилося від колишнього життя.
Дві зміни одягу та документи.
Все інше – карамати, ковдри, їжу дали волонтери у Харківській підземці.
Ми упали просто, ми побросали все вищі, і все, і упали.
Кровати є, матраси є, ми не напалували.
Там у нас душевий і туалет, то есть прямо в номері можна спокійно в туалет сходити і помийти.
З підземки вже переїхали сотні біженців.
Це ті, хто тікали з навколишніх сіл та містечок
і знайшли прихисток саме у метро.
Попали в живий дом, який знала двох дівчин з бабушкою.
Для мене це дуже тяжело, чесно.
Я не знаю, що з ними і пострадалося, і ще цього пожару опять дому.
Тобто, якби, визрештатися і вообще дуже тяжело.
Ми всі жальці метро вже стали одной большой сім'єю,
яке держиться, яке, якби, живе далі.
Щойно за СУ відтіснили расчисті від Харкова і обстріли вщухли.
Міська влада потроху почала відсиляти стунелю людей.
На станціях і досі у кілька рядів стоять на мети.
І в кожному живуть люди.
Але тут вони останні дні.
Метро готують до запуску.
Біженцям шукають інший прихисток.
Ми нікого насильно, конечно, не обираємо з мітрополітена.
Единствене, що ми освобождають наші поєзди.
Люди жили в поєзда.
На станціях, якщо можуть жити, ми подискуваємо їм обшежиті.
Харків'ян, житло, яке взруйновано від обстрілів розмістять у гуртожитках.
Жителі області, які не можуть повернутися до дому, їдуть у санаторії.
Люди приїжджають, врачи осматрюють круглі сутки.
Пост, місцейстрі, пост дежурного врача.
Чотирі психологи роботить, двоє з них влаєлих.
Окрім Харкова, переселенців з підземки поки приймає лише Пісочинська громада.
Там відносно безпечно.
ЗСУ на чимало відстань змогли відбити ворога.
Зараз спокійніше, асоць, блива останні дві неділі.
Люди почали масаво повертатися до дому, до Пісочинської громади.
Хочу зазначити, що зараз у настільки переселенців, які офіційно зарестровані, більше 5 тисяч.
Оспішають до дому і Харків'яни.
Лише за останні два тижні до Харкова повернулися понад 600 тисяч містян.
Вікторія Стрельцова, Світлана Павук та Віталій Павук, Харківщина ТСН, один плюс один, марафон, єдині новини.
І з першим загиблим, на початку війни захисникам бучі попрощалися лише через 80 днів.
Володимир Ковальського назвали бучанським термінатором, ветеран Атошчев, 16 році підірвався на міні,
втратив ноги і ходив на двох протезах.
І був серед першого, хто вийшов захищати рідний міст у рідокупантів.
Катерина із 6-річним Дмитром приїхали до рідної бучі за кордону спеціально попрощатися з чоловіком і батьком.
І одразу пішли туди, де він захинув.
Приїхали до тати попрощатись, щоб покласти, що намогилку квіточки.
Ми також жряли собою прапор, щоб батька провести в останню путь.
Батько Дмитрабов серед перших, хто зброєю вийшов захищати рідне місто від окупантів.
Вранок 27 лютого вони ще бачили його живим.
Тут був бій. Ресійські танки рухалися, з мельників спускалися до залізної дороги, щоб прийти на Київ.
Бучанська тераборона стримувала.
Чотири параниних і Володя був перший загиблий в місті Бучі.
Він вийшов з двору в 8 ранку.
В 11 і мені вже побратимо зателефонували, що він додому вже не повернеться.
Володимир Ковалський ветеран Ато прийшов в Майдани, пішов добровольцем на схід.
На весні 2016-го підірвався на міні і втратив обидві ноги.
Його дружина вже була вагітною.
Поки Володимир був у військовому шпиталі, вона була поруч і допомагала одужувати.
На сучасні претези бійцю тоді збирали всім світом.
Володимир настільки хотів повернутися до активного життя,
що вже за пів року від складного поранення брав участь у іграх героїв.
Про спортивні досягнення ветерана розповідала ІТСН.
«Сама перемога, вона не таке важлива, а для мене важлива взагалі, що я займаюсь».
Його охристили бученським термінатором.
І вже 24 лютого боєві побратимо намагали смовити найти убій.
«Один раз я не був, сказав, може ти підеш додому, тоді ж ніг немає.
Він сказав, ні, тільки дайте мені автоматись».
27 лютого його знайшли пораненим і дорогою у шпиталь він помер.
«Після бою його доставили у бученський міський морг».
Далі було пекло окупація.
Після звільнення Київщини Володимира поховували разом з іншими загиблими обучі.
Рідні попрощати з ним не змогли.
І ось 6-річний сент-дмитро йде два кілометри зруйновеної обучої.
З місця дитату загинув, до місця, де його поховували.
Такою подчесною церемонією рідні хотіли віддати шану своєму героя Ві.
«Це була його хода до батька.
Він ж його не ховав і не був тут поруч.
І коли він загинув і в першу, прийшов намагило до батька».
Бученці наразі розпочали збір підписів з проханням нагородити Володимира посмертного.
«Він міг сховатися, міг відсидитися, але попротимий, як і розказували,
як він був гордий радий з того, що він може захищати Україну навіть на двох протезах.
Для нього це було важливо і це для нас такий героїчний вчинок».
На могилі боєві попротимив ручили сину від державний прапор, яким накривали батька на прощання.
Прозвучали постріли пам'яті від почасної варти.
Дмитро у свої шість років тримався дуже можнє.
Намагався сховати слози, увесь час тримав маму за руку і стискав прапор.
Сеслана Березійська, Павло Бериско, ТСН – 1 плюс 1.
Загартовані.
Згартовані.
Незламні.
Українці. Нація героїв.
Бомби падали зовсім поруч.
Окупанти гатили по Харкову, але він не хвилювався за себе, думав лише про родину.
А потім втік. З лікарні, куди потрапив з інфарктом, щоб вивезти рідних дочернівців.
На далі цією ж дорогою Юрій Гордієнк орятував вихованців дитбудинків сімейного типу –
інтернатів та дітей з багатодітних родин.
Завдя Києму дочернівців потрапили кілька сотень дітей.
Українці. Нація героїв.
Щодня кожної миті навіть на війни.
Я місце диву, що зворушує.
Надихає і дає силу вірити в нашу парамогу.
Цінуємо кожну митсь.
Києму дочернівців дитбудинків сімейного типу –
інтернатів та дітей з багатодітних родин.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Звук вироти.
Люди дякують бійцям, а ті вибачаються, що селянам довелось їх чекати та пережити жахіру сіської окупації. Тортури, згвалтування, масові вбивства цивільних.
Ми нашли могильники, просто людей питали, вивали, не знаю. І це самое інтересно, що блин, даже у них були прям рядом з цими могилами.
Не знаю, як так можна жити. Я не знаю, це сложно. Психологістське для мене, це дуже тяжело, по-німаді, я не знаю.
Коли тільки побачили Кримців з їхніми бородами, селяни з початку перелякались, думали, що то кадирівці.
Сначала бувалися. Прийшла скричати. Добре вечом з України.
Батько дев'ятьох дітей на Ріман Білялов виїхав з Криму, коли його захопили Росія та перетворився на розвідника.
Він збирав батальйон з Кримців, але до нього приходили і кавказці, і українці, і навіть росіяни. Для всіх встановив мусульманске правило – не пити та не лаятись.
Вони бились за савур могилу на Донбасі, а через 8 років – за Київчину. Зараз планують перебратися на Херсонщину, поближче до Рідного Криму,
щоб безпочатку звільнити південь, а далі і Крим. Та нарешті повернутись додому.
Я більше, що вважаю, що ми освобадимо всі наші території. І ми войдемо в Крим.
Хто окупував нашу територію, я думаю, що вони ще раз з цим пішли. Але найглавній спрос буде скалабаранта,
в те, які відправили нас. Ну, шансов у них не буде. Якщо вони зараз не виспозитись кримським маслом, то у мене вважність не буде.
Кримці б'ються нині з росіянами і в складі різних підрозділів збройних сил України. Двоє нині на Азовсталі.
Один із них медик, який рятує пораниних на заблокованому заводі.
Я Кримський татарін, потом Агірєв, мусульманин. Автоження получив медицинське образування.
Щас оказывав медицинську помощі раніним на Завсталі. На війни я ніхто не бачив смерті. Работував на скорой помощі. Всі да, чим могло допомогати людям.
Тоді мені больно дивитися, коли люди умирають на руках просто з-за недосадка антибиотиков.
Це на його світлинах всі побачили скалічених захисників Азовсталі, яких медики оперували без анастезії.
Через відсутність антибиотиків навіть легко пораненим ампутували кінцівки, щоби уникнути гангрени.
Всі 8 років окупації росіяни в Криму практикують незаконні арешти, катування та багаторічні терміни ув'язнення для незгодних за сфальсифікованими справами.
Більшість кримських політв'язнів – саме Кримці. Через ризик для життя чимало кримських татар мусили виїхати з окупації.
Більшість усилились на Херсонщині, ближче до Криму. Однак тепер Росія дісталась і туди.
Їхній шлях додому виявився дуже довгим і дуже тернистим. І нині вже цілком ясно, що він лише один і пролягає через цілковито поразку Росії.
Марія Васильєва, Валентин Шелко, ТСН – 1 плюс 1. Марафон, єдиня новини.
Ціна української свободи так називається фотовиставка про воєнні злочини російських солдатів в Україні, яку відкрили в парламенті Німеччини.
Це 10 фотознімків із Києва, Харкова, Чернігова, Сум, Бучі та Ірпиня, автори української закордонні фотографи на світлинах,
по-закії ходитимуть німецькі парламентарі, зруйновані вулиці, будинки і обличчі цивільних українців, які страждають від війни.
Покремий альбом зібрали кадри, на які особливо важко дивитися.
Першу я оглянула виставку президента Бундестагу Берелбас, м'яка сама восьмого травня відвідувала Україну і закрама була в Бучі.
Посол України в Німеччині Андрій Мельник закликав депутатів тиснути на своїх урядовців, щоб ті активніше допомагали Україні зброї.
Саунд на сьогодні ми маємо лише сім панцер-аобець, які потраплять до України в кращому випадку через місяць, щоб було підчастлен лізу.
Дрость цитова віна Америка направила до Родянського Союзу 14 тисячі таків, 8 тисяч танків.
І дуже вразова центральна фотографія нашої виставки, де дитина стоїть і плачі на могилі своєї матери.
Навіть для неї, після того, як вона побувала в Бучі і Вірпені, для неї ця фотографія незвичайною емоцією.
Він захищав Україну в найгарячих точках і зознав важких поранень 22-річний бійець Антон Гладун.
Після підриву на мінні залишився без обохніх та руки.
По-перевсі хлопець не втрачає оптимізму та хоче повернутися до звичного життя.
Родина вже почала збирати гроші на протизування за кордоном у тім українській фахівці.
Кажуть, це можна зробити і у нас кореспондент КТСН Олена Лоскун.
У 22 роки Антон Гладун звикає до себе іншого.
Ти можеш так сам сидіти, так?
Так, хривіш.
Обидві ноги і ліву руку Антон утратив під ізюмом,
у березні, коли повертався з бойового завданням.
Пішли по посадки, там розкидали касетні міни, ніхто про них не знав.
Порож із мінною ступив товарищ Антона.
Бо я припас вибухнув, побратим загинув.
Вибух, це мені залетило, сюди грязь.
Я вже повна землю і в мене очі були закриті. Тимно то.
Хлопця доправили до місцевої районної лікарні.
Ші з нів коми.
Оттямовся уже у Харківському госпіталі.
Переломи і числення осколки міни в тілі.
Що залишився лише з однією рукою, Антон зрозумів одразу,
але ще довго відчував фантомні болі.
Я тоді подумав, она що живий.
А в цей час вдома на Черкащині місця особі не знаходила
мама лідія та молодша сестра Дар'я.
Вони з початку навіть не знали, де саме воює Антон.
І що по його позиція хроши стигатять без перестанку.
Не казав, аби не плакали.
А коли потрапив у біду, зв'язок із ним взагалі обірвався.
Ого ж дали, ж дали, що ми репозвонимо.
Може, деякто напише, може хтось щось сповістить.
Нічого не знали.
У невідомості, рідні жили, доки не з'явився ось цей пост.
Максим Черешок не міг згадати контакти рідних.
Тож одна із Харківських медсистер виклала фото пораненого у соцмережі.
Написала всім доброго дня я медсистра реанімаційного відділення Харківського військового шпиталю.
Антон Гладун живий та знаходиться у нас у відділенні.
У мене одне, що він знайшовся і живий.
Там на фотографі не видно, що з ним як.
Побачили свого наріднішого уже у Черкащі лікарні,
туди його перевели із Харкова.
Споминіть, Оскар, як ми їм в перший раз побачили, то важко.
Лідя та Дар'я сльози стримуть та вони позрадицькі блищать на очах.
Максим під Бадьорі живий.
Тут у нього стояла спиття, у нього розбитка ключа була.
Черкаські лікарі кажуть медики районної лікарні,
у яку одразу після підриву доправили Антона,
витягнули хлопця з того світу.
Утім їм теж довелось робити ще кілька операцій.
Зокрема, реамбутацію на куксах ніг та пересадку шкіри на уцілілі руці.
В цьому місті пересажен клапать шкіри,
звідси він був взяти з передпліча і пересажен на іншу ділянку передпліча.
І зараз там все гаразд, він прижився.
Тепер родичі збирають гроші, хочуть відправити Антона на протезування за кордон.
Про яку саме суму йдеться, поки точно не знають.
Мільйони там треба, що ж має там цієї зарплати.
По шту 6000.
Продав це в магазині.
Чоловік тоже на роботі, їздає в охранію працює.
Однак у фонді соцзахисту осіб з інвалітністю кажуть,
якісні протези можна зробити і в Україні абсолютно безкоштовно,
як для цивільних осіб так і військових,
постраждалих у наслідок російської агресії.
Саме під людину він виготовляється,
з комплектуючих, які в нас замовляються за кордону.
Потім потрібна ще технічна та гарантійна обслуговування цього протезу.
Це робиться саме підприємством, яке виготовляє.
Безкоштовно?
Безкоштовно.
Антон же хоче, як не швидше, отримати найкращі протези
і повернутися до повноцінного життя.
Дивиться в майбутні.
Ким хочеш бути?
Думаю, підтримуючи на технології.
Ще Антон передає привіт по братимам і вірить,
вони скоро вибіють рашистів.
В Україні, нарешті, запанує мир.
З ділю все добре, йду на попровку.
В принципі, передаю вам привіт.
Все буде Україна.
Олена Лоскун, Геннадій Шульга, ТСН.
Один плюс один.
Марафон.
Єдині новини.
Чотирилапий піротехнік, від якого не сховаєш жодної вибухівки.
В Запоріжжі рятувальники привітали з ним народження
хвоста та околегу майстра.
Він вже шостий рік працює із саперами.
І, як кажуть, в ДСН з жодного разу не підвів.
Пес легко знаходить вибухівку та снаряди в будинках,
авто та на залізниці.
На вийзди по області майстра залучають щотижня.
Після рашистських обстрілів на Запоріжжі лежать сотні мін та снарядів.
Тож роботи для саперів і їхнього помічника вистачає.
Впочатку війни фахівцями тут знищено вже понад 6 сотень ворожебує при пасію,
більшість за допомогою майстра.
Окрім смаколиків від українських колег,
він отримав подарунки навіть від британських піротехніків.
Бутигається качечки.
Працюю спороком, спостидом, спротилом.
Знаходив снаряд 152 мм у Ново-Александрському районі.
Це поге все. Далі в ефірі об'єдного марафону ведучі 1.5.1.
Марічка Падалко, Руслан Шаріпов,
а наступний випуск TSN вже у восьмій.
До зустрічі ще на крок Ближчі до перемоги.